Колись наприкінці 90-х я відчув, що маю покаятися перед громадою у певних речах, і покаявся перед усіма. Після цього до мене підійшов один брат із тюремним минулим і буквально зі сльозами на очах сказав: «Як Ви могли? Не можна перед людьми каятися. Ви себе принизили, розкрили свою слабкість. При тому, як я у Вас вірив, я тепер не можу бути в громаді!» І він пішов із громади, невдовзі знову сів у в'язницю, а повернувшись звідти за кілька років, сказав: «Я повертаюся. Я зрозумів: каятися треба. Я думаю, Ви мали рацію».

‍

Почувши його слова після свого покаяння, я спочатку засмутився, подумавши, що цим покаянням увів брата в спокусу. Але відразу я згадав деякі місця з Писання про ідолопоклонство і зрозумів, що він зробив із мене якогось маленького ідола, і для нього, і для мене чудово, що цей ідол впав з п'єдесталу. Таким чином, своїм покаянням перед усіма я звільнив брата від ідолопоклонства, в якому йому було дуже затишно. Тому що, мабуть, з любов'ю Отця у нього не склалося, і це треба було чимось замінити.

‍

Ми всі повинні любити Бога і любити людей, але повинні поклонятися одному Богові. Ми не маємо обожнювати нікого. Довіряти маємо. Підтримувати руки служителів маємо. Приймати те наставництво, яке Господь влаштував у Тілі Месії, у наших громадах, маємо. Але не має бути у нас жодних фігур для поклоніння, крім єдиного Бога Ізраїлю.

‍

Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ