На останньому Шабаті ми перервали наш звичайний хід служіння та запропонували братам і сестрам поділитися тим, як вони пережили останню нічну атаку на Київ. І ми почули багато цікавих історій про те, як люди діяли в цій ситуації та як справлялися зі страхами та іншими негативними емоціями. У зв'язку з цим я хотів би звернутися до слів, якими починається Послання Якова:

‍

«Якiв, раб Бога i Господа Iєшуа Месії, дванадцятьом колiнам, що в розсiяннi, — радуйтеся» (Якова 1:1; пер. Філарета).

‍

Це написано насамперед єврейським месіанським громадам у діаспорі, тобто нам. Апостол Яків пише їм: «Радуйтеся!» Хтось може сказати, що це така форма привітання, але подивіться, що сказано далі:

‍

«З великою радiстю приймайте, браття мої, коли підпадаєте рiз­ним спокусам» (Якова 1:2).

‍

Це ж для нас написано близько 2000 років тому Духом Святим через апостола та ребе Якова. Він бачив нас сьогодні, всі єврейські месіанські громади у діаспорі, і Він бачив усі громади в Україні, які проходять дуже складні випробування, дуже непростий, тяжкий час.

‍

«З великою радістю приймайте, коли ви проходите різні випробування». Використане тут грецьке слово може означати і «випробування», і «спокуси». Але в цьому випадку, звичайно, йдеться не про спокуси, які намагаються вести людину до гріха. Тут йдеться про справжні випробування, зокрема такі, як ця війна проти України та Ізраїлю.

‍

Звичайно, ці слова можна віднести і до Ізраїлю. Це взагалі стосується всіх віруючих нового завіту. Але тут ясно написано, кого в першу чергу це стосується - 12 колін, що знаходяться в розсіянні. Це традиційне біблійне новозавітне і не тільки новозавітне стародавнє звернення до єврейських громад, що живуть у розсіянні.

‍

Як не впасти у спокусу, проходячи випробування?

‍

Але як можна радіти, коли до нас приходять випробування? Як можна відчувати радість, коли таке діється? Виявляється, не лише можна, але ми покликані до цього. Це не скасовує того, що нам природно буває і страшно, і неприємно, і гірко, і сумно. Іноді здається, що у нас Господь не рідний Тато, а якийсь глухий Герасим, Який мовчить і ось-ось потопить усіх нас.

‍

Але якщо ми подібне відчули, то це вже спокуса, яка з'являється, коли ми проходимо випробування. Це спокуса розчаруватися, спокуса недовіри Богові, спокуса піддатися страху і зневірі, спокуса зосередитися не на Божому, а на тому, що сіє сумнів у Божому Слові, спокуса сприймати написане Боже Слово як якусь абстрактну теорію, яка не має прямого відношення до нашого життя.

‍

Ось це спокуса. Але нам треба перемагати цю спокусу, розтинати її, як Червоне море, і йти далі крізь випробування. І ось тоді приходить благодатна радість – не та радість, яку ми виробляємо в собі титанічним зусиллям волі, а та надприродна радість, яку Господь з особливою силою посилає всім Своїм дітям, які проходять випробування.

‍

В інших місцях Писання сказано, що радість у Господі - це наша сила. Як ми можемо без Божої радості перемагати ворогів внутрішніх та зовнішніх? Як ми можемо без Божої радості, яка є силою нашою і зміцненням нашим? Як ми можемо без цієї надприродної, що сходить з небес, благодатної, радості, що ллється від престолу милості, не застрягти на якомусь етапі випробувань, не зациклитися на тому, що відбувається навколо нас, і не забути про ту мету і той шлях, яким веде нас Господь до цієї мети? Нам потрібна ця Божа радість! Без неї ми в безвиході.

‍

Але проблема часто в тому, що діти Божі соромляться радіти. Вони думають: «Як я можу радіти, коли довкола трагедії? Яке право я маю радіти, коли довкола стільки людей страждає?»

‍

Свідоцтво з військового госпіталю

‍

У нас у громаді є багато капеланів. Багато хто з них відвідує госпіталі. Іноді я з ними теж ходжу, хоча я не є справжнім капеланом. І я бачу, що одні поранені українські бійці, деякі без рук чи ніг, зі страшними пораненнями, вони приймають молитви, моляться разом із нами, радіють. Як вони можуть радіти? Тому що вони дізналися секрет, який потрібний усім нам.

‍

І ті, що радіють, ті швидко відновлюються. Ті, які не піддаються зневірі, не впадають у депресію. Люди, які пережили полон і всілякі жахи, ми з ними обіймаємось, молимося, жартуємо. Один із цих хлопців, який провів у полоні близько трьох років, розповів таку історію:

‍

«Наприкінці я був ув'язнений разом з одним євангельським віруючим. Він навчив мене молитися, читати Біблію та вірити. Його віра була настільки реальною, що вона мене заразила. Він не здавався. Потім я зрозумів, що він чує Бога. Одного дня він мені каже: "Скоро тебе обміняють, а я ще залишуся, я ще потрібен тут".

‍

Хоча я вже молився з ним, але я йому не повірив. І згодом він сказав: "Завтра тебе повезуть на обмін". Я знову йому не повірив, бо нас іноді піднімали та везли на обмін, а потім завертали та сміялися з нас. Проте, коли викликали мене, я хоч усе ще не вірив, дивився на нього, а він усміхався. І тут я подумав, що це правда. Так і виявилось. І зараз я весь час за нього молюся, щоб Бог зміцнював його, і щоб його віра та радість передавалася іншим, які в полоні».

‍

Важлива не перша реакція, а друга

‍

Знову ж таки, наші перші реакції страху, розчарування, бажання сховатися, засмутитися, це не страшно. Не засуджуйте себе за це. Це нормально, якщо є сховище, постаратися піти у сховище і забрати туди дітей. Нормально намагатися максимально убезпечити себе. А хтось лишається вдома, бо й сховищ немає. Але справа не в цих деталях, а в тому, що ми робимо по-друге.

‍

По-перше, ми можемо злякатися та засмутитися. Але що ми робимо по-друге? Як ми реагуємо на наші перші душевні реакції і те, що відбувається навколо? Це важливо. Коли ми усвідомили свою реакцію, що ми робимо з нею? Чи відкриваємо ми її Богу, як ми це робили під час цього шабатнього служіння? Чи ми продовжуємо занурюватися в неї, в ці емоції, сумніви, страхи? Ось тут уже наш вибір.

‍

Дух Святий через апостола пише якраз про це. Не здавайтеся тому, що закриває вас від Божої радості – розривайте будь-яку пелену, яка відокремлює вас від сяйва Божої слави, від виливу Його Духа, від переможної радості, що сходить від престолу всемогутнього Царя. Це не просто наш Тато, це всемогутній Цар царів, Який царює над усіма царями та президентами і у Якого вже записано кінець.

‍

Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ

Слово на Шабаті КЄМО Київ 26 квітня 2025 року